Донбас: рік потому. Думка експертів

Константин Медяник 18.03.2015

Рік тому, 13 березня в Донецьку кривавим розгоном завершився мітинг на підтримку цілісності України. Перші жертви війни на Донбасі були саме там. Після цієї трагічної події ситуація в Донецькій і Луганській областях набрала свій страхітливий характер. Як змінила війна цей регіон і чи можна було уникнути такого катастрофічного розвитку подій? Про це ми запитали в експертів.

Оксана Левкова, кандидат наук із соціальних комунікацій, політолог, директор Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!»:

Наскільки війна змінила Донбас у моральному, економічному та ідеологічному плані? Як Ви на особистому досвіді перебування на Сході бачите зміни в регіоні?

«Я вас зараз здивую, але Донбас радикально змінився лише в сенсі економіки, політики та соціального життя. Що стосується духовної сфери, тобто звичаїв, норм, знань, смислів та цінностей, то тут карколомних трансформацій я не бачу взагалі.

Інтелектуали, журналісти, освітяни, громадські активісти (ці чотири категорії завжди цікавлять мене найбільше) і раніше були повернуті в український бік, а не в російський. Навіть ширше: консенсус щодо українського (читай, європейського) вектора був очевидним не лише на рівні експертному, а й на рівні масовому. Його не було лише в середовищі владників. Це підтверджують результати недавнього опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва». У відповідях респондентів чітко видно: по-перше, абсолютна більшість мешканців Луганської та Донецької областей мислять себе винятково в межах унітарної України, а по-друге, вважають, що роз’єднують Україну дії олігархів, корумпованість суддів, а не т.зв. національні питання, як, зокрема, мова спілкування. Заміри громадської думки показують, що опитані не хочуть не лише федералізації, а й навіть децентралізації.

Тобто проблема лише в тому, що влада (як центральна, так і місцева) упродовж 23 років творила шкідливий для нацбезпеки дискурс. Політична воля була просякнута ідеєю не соборності, а роз’єднаності.

Якщо концентруватися на моїх улюблених питаннях національної ідентичності, то бачимо, що можновладці не зробили нічого в сенсі поширення української масової культури. Саме вона мала би служити імунітетом проти шкідливої російської пропаганди. Серіали на телеканалах пропонували образ свого, «такого рідного і такого нашого» російського силовика. Історія, українська мова та література, тобто ті дисципліни, які формують відчуття приналежності до певної нації, викладалися у сотнях вишів і тисячах шкіл не надто креативно і не надто завзято – освітнє відомство та управління освіти на місцях тут явно недопрацьовувало. Україномовність навчальних закладів була формальною, юридичною, а не фактичною. Тому українськість школярів та студентів була завжди під знаком питання.

Ініціатива знизу була завжди і є зараз. Декілька спогадів з різних міст Донбасу. У Краматорську на методоб’єднання, під час якого ми демонстрували фільм про боротьбу проти російських окупантів століття тому, прийшли всі вчителі історії міста, хоча був вечір вихідного дня. Інтелектуали Слов’янська дуже засмучені тим, що в деяких класах шкіл урок історії – це лише одна година на тиждень, що в кабінетах історії немає достатньої кількості мап, портретів українських гетьманів та інших визначних осіб. Філологи Дружківки благають нас порекомендувати, де знайти нешароварні сценарії українських свят, щоб зробити зміст дитячих ранків та вечорів цікавим і таки україноорієнтованим. Мушу визнати, що ці всі постановки питань були можливими і минулими роками – ми можемо це стверджувати достеменно, бо наша громадська організація «Не будь байдужим!» займається освітою та культурою Донбасу з 2008-го… Шкода, що більшість питань – на плечах активістів, бо органи влади не мають час «іти в поле» і там розбирати конкретні труднощі якихось конкретних освітян чи культурних діячів. Три роки тому соцмережі «порвала» інформація про те, що школярі Макіївки вивчають українську літературу за підручниками 70-х рр. ХХ ст. Тепер ви розумієте, звідки береться сепаратизм?

Якщо сьогодні не постачати у східні та південні області України достатню кількість патріотичних кінострічок, книг, української музики, то Донбас ми будемо мати завжди. Причому не лише на Донбасі. Контури кордонів напряму залежать від того, яким буде дизайн нових законів, указів та наказів з боку влади і від того, який ресурс (інтелектуальний, інформаційний, фінансовий, кадровий та організаційний) є у громадських активістів. Донбас мав і має надзвичайно високий попит на українську ідентичність, який потрібно задовольняти в авральному режимі».

Ігор Тодоров, доктор історичних наук, професор кафедри країнознавства факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу Ужгородського національного університету, член Донецького відділення Наукового товариства імені Шевченка, заступник голови Координаційної ради Громадської ліги «Україна-НАТО»:

Як змінився регіон за час проведення АТО? Наскільки війна змінила Донбас?

«Безумовно, змінила! Як і будь яка війна, будь де. Проте, в Донбасі деяка специфіка: окупація, війна насувалися поступово. Люмпени і не лише (були і є ідейні прибічники «русскаго мира») відчули що прийшов їхній час.

На Донеччині, на відміну від Криму, наприклад, не було «модно» ненавидіти все українське. Але під впливом російського гебельс-ТВ, відповідних спецслужб включений був жахливий механізм руйнації суспільства.

Економіка, інфраструктура регіону значною мірою зруйновані. Ідеологічна ситуація залишається вкрай складною, навіть на підконтрольних Україні територіях Донбасу дуже багато прихильників путінської Росії. В моральному плані панує злоба і нетерпимість. На окупованих територіях відтворена атмосфера 1937 року, багато людей публічно приховують власні думки.

Не всі адекватні українські громадяни змогли виїхати і вони розуміють фейковість «днр-лнр». Втім, вимушені жити і виживати в ситуації окупації, і тут вже спрацьовує і «стокгольмський синдром» і банальний колабораціонізм. Війна завжди демонструє хто is who!

Як ви особисто вважаєте, чи можна було уникнути війни в цих регіонах і які основні чинники призвели до тієї ситуації, яка є там зараз?

Мені до недавнього часу, здавалося, що можна було уникнути. Проте, факти свідчать, що Росія давно і цілеспрямовано готувалася до цієї агресії і в тому числі через п’яту колону в органах влади, самоврядування, міліції, СБУ тощо.

Безумовно, могли бути і були певні нюанси. В Донбасі існувала критична, хоча і пасивна маса прибічників Росії, до того спецслужби РФ тут діяли дуже щільно. Путінський проект «новоросії», в цілому не спрацював, але в Донецькій і Луганській областях знайшлося достатньо багато його адептів, і не лише серед люмпенів.

Звісно, реалізувати фейкові «днр-лнр» було б складніше, якщо мовчазна більшість в Донбасі не очікувала, а реально чинила опір. Нажаль це було неможливо в принципі!
Ця більшість спиралася на патерналістські цінності і чекала. Проукраїнська меншість не могла протистояти спочатку саботажу, а потім і відвертому зрадництву місцевої влади і правоохоронних органів.

Центральна ж влада всі роки незалежності давала регіон на відкуп місцевим олігархам. Щодо олігархів, то існувала думка, що теоретично працівники лише охоронних структур СКМ Ахмєтова могли звільнити захоплені облдміністацію та інші адмінбудівлі. Але навіть спроб не було!

Був зруйнований міф про всевладдя Ахмєтова в Донбасі. Фактично він виконував лише ту роль, яка йому була розписана. В травні-червні був «гудок», тепер широко розпіарена гуманітарна допомога певним категоріям населення окупованих територій.

З іншого боку, практика засвідчила, що реально протистояти агресії в березні-травні у центральної влади не було можливостей та й політичної волі.

Тобто, спрацював комплекс чинників, який привів до існуючого стану речей і відсутності перспективи врегулювання в осяжному майбутньому.

Єдине що могло «теоретично зупинити» путінську агресію – консолідована силова відповідь Заходу на окупацію Криму і руйнацію існуючої системи міжнародного права. Але Захід не був готовий і обмежувався «глибокою стурбованістю». Більш того, західні демократії продовжують грати за путінськими правилами, сприймаючи всерйоз т.з.мінські домовленості та можливість самостійної діяльності «днр-лнр».

Отже, головне і єдине джерело війни в регіоні саме Росія, і без нейтралізації цього чинника врегулювання неможливе. Україна, на жаль, власноруч не може нейтралізувати цей чинник. Консолідований Захід – зможе, якщо усвідомить що Росія реальна загроза його безпеці і навіть існуванню».